Пора шкільної юності для багатьох сповнена радісними спогадами, щирими емоціями, веселими моментами з друзями дитинства та першим коханням. Проте життя рівненських школярів, які навчалися у школах № 1 і № 2, було затьмарене арештом та різними термінами ув’язнення. Радянські репресії не щадили нікого, їхніми жертвами ставали навіть діти та молодь, які тільки починали свій життєвий шлях. А слідом за ними у заслання відправляли їхніх батьків, братів та сестер. Але попри все юні серця палали жагою до свободи, справедливості та прагнення розповісти свою історію світу, пише rivne.one.
Шкільне дитинство до війни
Серед старшокласників, які були заарештовані у Рівному за вільне слово і думку, була Лідія Дзівак. Рівненська краєзнавиця Галина Данильчук розпитала жінку про її історію.
Лідія Карпівна народилася у 1929 році у працьовитій родині Карпа та Надії Дзіваків. Жили вони поруч із старою Свято-Успенською церквою на вулиці Шевченка у Рівному. У родині Дзіваків зростало двоє дітей – Ліда та її молодша сестра Валя.
Перші три класи Ліда навчалася у початковій українській школі імені Гетьмана Мазепи і закінчила її у 1939 році. Місцеві називали цю школу “мазепинкою”. Лідія Дзівак розповіла, що у “мазепинці” було шість класів, а діти навчалися у дві зміни. Українська школа у роки правління Польщі стала приватною, тому за навчання дівчинки її батьки віддавали два злотих щомісяця. Цікаво, що класи там були прохідними, тобто, аби потрапити в свій клас, треба було пройти 2-3 інших класних кімнати. Але для рівнянки було за щастя вчитися рідною мовою, а не польською.
Директором “мазепинки” був Іван Сав’юк, а його дружина Марія була у цій школі вчителькою. З цією школою в рівнянки були пов’язані тільки найприємніші спогади. Вона поділилася, що завжди пам’ятала свою першу вчительку Галину Кутковець, своїх однокласників з різних частин міста і навіть з найближчих сіл Рівненщини. Щонеділі вся школа збиралася разом і йшла до церкви на службу. Лідія Дзівак з теплом у серці згадувала свята, які проводилися у “мазепинці”, та подарунки, які діти отримували наприкінці навчального року. Особливо запам’ятався рівнянці День матері у школі – у неї навіть залишилася світлина, де вони з молодшою сестрою та тіткою йдуть вулицею з квітами на свято.
Чорний день для родини Дзіваків
У роки німецької окупації школи Рівного практично перестали працювати. Якийсь час Лідія навчалася у торговій школі поруч з пожежним відділенням. Одного разу німці оточили школу з метою забрати якомога більше учнів і вивезти їх до Німеччини. Діти почали розбігатися, вдалося втекти і маленькій Ліді: вона вискочила у вікно, пощастило, що їхній клас був на першому поверсі.
Після звільнення Рівного з-під німецької окупації у 1944 році, школярі знову повернулись за парти. Ліда Дзівак пішла вчитися до школи №1, яка відкрилася на вулиці Червоноармійській. У місто почали приїжджати вчителі зі сходу України, а радянська влада стежила за тим, щоб молодь була під впливом пропаганди патріотизму СРСР та атеїзму. За тими, хто дозволяв собі висловлюватися про національні почуття чи говорити щось проти радянської влади, що суворо заборонялося, велося ретельне стеження. Але рівненські хлопці та дівчата весело і безтурботно раділи своїй юності – співали українських пісень, одягали вишиванки на свята. Ніхто з них навіть не підозрював, що це сприйматимуть як “український буржуазний націоналізм”.
Лідія Дзівак була у десятому класі, коли одного березневого дня 1948 року її заарештували. Вона, як і тисячі її однолітків, потрапила під радянські репресії, але за що – не знала. Дівчині повідомили, що вона нібито є учасницею банди УПА та засуджена на вісім років позбавлення волі, але про УПА Ліда дізналася лише у в’язниці.
Життя у засланні
Разом із Лідією Дзівак було заарештовано багато її друзів-однолітків. У Воркуті вона стала політв’язнем “Речлагу” під номером 1-0-939. Нашивка з білої тканини з цим номером постійно була у неї на правому коліні та лівій руці. Юній рівнянці довелося пережити там немало страждань: голод, холод, приниження, тяжку працю. Але навіть у таких умовах українці продовжували вірити у краще, знаходити друзів, підтримувати одне одного.
Після смерті Сталіна термін ув’язнення Лідії Дзівак скоротили лише на 8 місяців і видали їй довідку на проживання у Воркуті – більше дівчина нікуди не могла виїжджати. А через два роки після арешту Ліди радянські репресії спіткали її батьків та сестру Валентину.
У 1949 році у будинку Дзіваків влаштували обшук, безуспішно намагалися знайти зброю. Потім дали дві години на збори. Батьків і 18-річну Валентину відправили спочатку до Клеванського замку, де був збірний пункт, а потім, посадивши у вагони для худоби, повезли вглиб Росії. Поселили їх у спецмістечку в Томську, де протягом десяти років вони тяжко працювали на лісоперевалочному комбінаті. У їхньому будинку в Рівному поселився міліціонер, який виселяв їх у 1949 році. Повернувшись до рідного міста, Карпо та Надія ще довго добивалися справедливості та вимагали повернути їм незаконно відібране житло.
Сестри Дзівак, повернувшись із заслання, усе життя прожили разом у батьківському домі.