Охорона здоров’я – одна з найважливіших сфер, на якій ґрунтується добробут суспільства. Лікарі завжди були символом надії, підтримки та щирого прагнення допомогти іншим. Особливо вражають ті, хто присвятив медицині не просто себе, а цілу династію. Це історії, сповнені не лише професійної стійкості, а й глибокої людяності, переданої з покоління в покоління. Саме такою є історія родини лікарів Прохорових з Рівного, пише rivne.one.
Початок сімейної справи
Інформації про родину Прохорових в історичних джерелах небагато, але ці лікарі з Рівного точно заслужили на добру пам’ять земляків. Історик Олена Прищепа у своїй книзі “Вулицями Рівного” писала, що Микола Миколайович Прохоров приїхав до Рівного в 1900 році. Борис Квашенко, інший відомий лікар з Рівного, згадував, що сім’я Прохорових приїхала до міста напередодні Першої світової війни.
Микола Миколайович Прохоров був дуже освіченою людиною, закінчив медичний університет у Санкт-Петербурзі. Медицині він присвятив усе своє життя. Свій будинок у Рівному на вулиці Гоголівській, яка відома більшості містянам як Словацького, він будував із розрахунком не лише розмістити там родину, але й приймати пацієнтів.
Микола Прохоров спеціалізувався одразу в декількох напрямках – терапевт, хірург, акушер-гінеколог. У його власності була також невелика приватна лікарня на п’ятнадцять ліжок на тій же вулиці, яка мала гарну репутацію серед рівнян. Завдяки своєму таланту та професіоналізму лікар здобув довіру місцевих жителів і завжди мав чергу з охочих потрапити до нього на лікування. Часто до лікаря навіть зверталися колеги, щоб він допоміг у вирішенні складних лікарських випадків. Інколи ці випадки ставали темою новин у місцевій пресі та професійних медичних виданнях того часу, наприклад, “Лікарський вісник”. Про одну таку надзвичайну історію, яка трапилася з пацієнтом єврейського шпиталю, розповіла Наталія Переходько у своєму дослідженні “Єврейська інтелігенція у розвитку медицини Рівного”.
Одного разу до шпиталю привезли чоловіка, який здійснив спробу самогубства. Він завдав собі удару ріжучим предметом у ділянку серця і міг би загинути, якби не професіоналізм тодішнього лікаря шпиталю Йозефа Швидкого та Миколи Прохорова, якого запросили на допомогу. Разом вони провели надскладну для того часу операцію на серці, і життя нещасного вдалося врятувати.
Лікарня Прохорова
Микола Миколайович став одним із рівненських лікарів, який залишив добру пам’ять про себе у пацієнтів та колег. Він був не лише талановитим спеціалістом у своїй сфері, а й активним громадським діячем та меценатом. Його неодноразово обирали повітовим гласним, а за часів Польщі – депутатом Рівненського магістрату.
Складно пройти повз будинок родини Прохорових на вулиці Словацького, не замилувавшись його витонченою архітектурою. Він ледве проглядається серед незлічених рекламних вивісок, але все ж привертає увагу містян і туристів. Пізніше у цій відомій будівлі розмістили паспортний стіл.
Будинок Прохорових був місцем світських вечорів, де збиралася рівненська інтелігенція. Частими гостями у Прохорових були члени Російського православного благочинного товариства (РПБТ), створеного у 1923 році. Метою товариства було об’єднати місцеву інтелігенцію заради допомоги нужденним. У добрих справах Миколу Миколайовича завжди підтримувала його дружина Інна Гаврилівна, яка до 1928 року була головою РПБТ. А лікар очолював опікунську раду організації.
До товариства в різні часи входили відомий меценат барон Штейнгель, художник Косміаді, педагог та літератор Іван Куліш, знамениті адвокати Панченко і Сеницький.
З приводу зібрань товариства в домі Прохорових завжди влаштовували щось особливе: костюмовані бали, платні мистецькі виставки, творчі вечори. Гроші з цих заходів передавали на благодійні цілі. А для Інни Прохорової гарною традицією стало щороку організовувати ялинку у Рівному для дітей з бідних родин.
Покликання, яке перейшло у спадок
11 березня 1930 року видатний лікар з Рівного Микола Миколайович Прохоров пішов із життя. Як згадують старожили, провести його в останню путь зібралося майже все місто. Поховали Миколу Прохорова на старовинному цвинтарі Грабник.
Але справа, яку розпочав лікар, продовжувала жити. Його син, якого також звали Микола Миколайович, пішов стежкою батька. Про Миколу Прохорова молодшого відомо зі спогадів Бориса Квашенка, якому теж випала нагода з ним попрацювати.
Освіту Микола Прохоров молодший отримав в одному з найкращих у тодішній Польщі вишів – Познанському медінституті. Повернувшись до Рівного, чоловік обійняв посаду головного лікаря пологового будинку на вулиці Бандурського, яку місцеві жителі знають під назвою Драгоманова.
Молодший Прохоров за фахом був акушером-гінекологом, але вів також і загальнолікарську практику. Крім любові до медицини, у нього з батьком було ще дещо спільне – прихильність рівнян та гарна репутація у місті. У 1940 році Миколу Прохорова молодшого було призначено головним лікарем першого пологового будинку в Рівному, а після початку Другої світової війни його мобілізували до армії. Згодом лікар потрапив до Війська Польського, де став головним військовим лікарем.
Після війни Микола Прохоров продовжив лікарську практику в місті, де колись здобував вищу медичну освіту – у Познані. Згодом захистив докторську дисертацію й одержав звання професора. Останні роки свого життя він провів, очолюючи медичну кафедру у місті Щецин, де й пішов із життя 4 липня 1971 року.