У повсякденному бурхливому ритмі Рівного легко забути, якими були його вулиці десятки років тому. Найкраще про минуле нашого міста розповідають людські історії та перекази старожилів. Наприклад, маловідомі сторінки минулого Рівного розкривають спогади надзвичайно цікавої особистості – викладача Рівненської гімназії Автонома Солтановського. У його роботі “Уривки зі спогадів Автонома Солтановського” можна дізнатися багато цікавих та навіть шокуючих фактів про роботу поліції Рівного багато років тому. Історія рівненської поліції – не лише про сміливість та відданість, а й про людські вади, які часом виходили на перший план, пише rivne.one.
Як у Рівному з’явилася поліція: початки імперського порядку
Рівненський повіт, центр якого був у Рівному, у складі Волині увійшов до Російської імперії у 1793 році. Відтак він став частиною Волинської губернії, а в лексиконі містян з того часу з’явилися такі слова, як городничий, пристав, ратман, справник, земський суд. Ці інституції були праобразами майбутньої поліції Рівного, а їхні обов’язки включали підтримання порядку, захист мешканців і участь у виконанні судових рішень.
У перші роки свого існування вони виконували деякі функції, які не були властивими поліції. Наприклад, земський суд перевіряв, чи виконуються розпорядження державних органів влади, а також стежив за станом доріг та мостів, дбав про безпечну торгівлю. Крім того, у зоні відповідальності земського суду були організація продовольчого забезпечення, громадська опіка та вживання заходів для протидії жебрацтву. Інколи рівненський земський суд відповідав за ліквідацію інфекційних захворювань і масового мору худоби. Також суд займався розслідуванням злочинів, дізнанням і розглядом незначних проступків і позовів.
Земські суди розформували лише у 1862 році, а їхні обов’язки передали повітовим поліцейським управлінням.
Освічений п’яниця з “сивухою”
Можливо, давня історія поліції Рівного назавжди була б забута, якби не спогади Автонома Солтановського, які він зберіг на сторінках видання “Уривки зі спогадів Автонома Солтановського”. Він служив у Рівному з 1849 по 1864 рік і був особисто знайомий з усіма міськими чиновниками. У своїй книзі Автоном Солтановський зібрав найколоритніші оповідки про будні поліціянтів та місцеві звичаї.
Яскравим персонажем зі спогадів Солтановського є городничий, якого викладач Рівненської гімназії називає “городничий Ч-ський”. Він був позашлюбним сином графа Ч-ва. Упродовж 1775–1862 років посаду начальника поліції вважали головною в адміністративно-військовій владі повітового міста, і саме її обіймав згаданий городничий. Необхідною умовою для головного посадовця повітового міста було походження з дворян та наявність чиновницького чи офіцерського чину у відставці. Заробітну плату городничому виплачувала держава, але це був не увесь його заробіток – частина коштів з міської казни також належала йому. Городничий не був зобов’язаний звітувати перед будь-якими міськими установами.
Солтановський писав, що Ч-ський – світська, порядна, справедлива, напрочуд освічена людина, але жахливо пиячив. Він настільки опустився, що не вживав нічого, крім “сивухи”. Але для своїх гостей не шкодував нічого. Подейкують, що городничий отримував від невідомої особи значні суми, які витрачав на застілля для “потрібних” людей з шампанським та делікатесами.
Ч-ський називав себе незмінним городничим, майже не контролював підлеглих та не втручався у їхні справи. Разом із тим його боялися – у роботі він вирізнявся суворим характером. За його керівництва випадків крадіжок у Рівному майже не було.
Розкішне життя за державний кошт
Вищу поліцейську владу в Рівненському повіті уособлював Рівненський повітовий справник, при якому до реформи 1862 року функціонував земський суд. У його обов’язки входив нагляд за громадською безпекою та справами повітової поліції, а також за своєчасною сплатою податків, викупних платежів та збиранням оброку з селян. У Рівному проводилися вибори на посаду справника, проте участь у них обмежувалася колом дворянства. Посада справника проіснувала до 1917 року.
У своїй роботі Автоном Солтановський не оминув ще одну цікаву особистість – рівненського повітового справника Аренса. Солтановський характеризував Аренса як надзвичайно спритну, щасливу людину, а також шанувальника розкішного життя.
Аренс закінчив університет, після чого служив у канцелярії генерал-губернатора, потім отримав посаду Рівненського земського справника. Справник був дуже кмітливим і вмів отримати максимум користі від своєї посади, але робив це так вправно, що керівництво ще й ставило його за приклад. Щороку Аренс отримував від 14 до 16 тисяч рублів сріблом. В “Уривках зі спогадів Автонома Солтановського” Аренс отримав прізвисько “набоб” – це титул правителя провінції в Індії та Пакистані, а також може означати дуже заможну людину, яка живе на широку ногу.
Аренс любив вишуканість у кожній деталі. Його впізнавали за багатими екіпажами, що відповідали останній моді, та розкішним вбранням. Чоловік мав особистого кухаря, лакея, кучера та слугу, який супроводжував його під час поїздок. Звісно, дружина справника теж користувалася становищем чоловіка – вона любила прикраси з діамантами, пишні вбрання з оксамиту, у яких щодня приймала відвідувачів. Про високий статус Аренса говорить також його захоплення – чистокровні коні були його слабкістю.
Але рівненський справник не знав меж у розкішному способі життя і прагнув більшого. Згодом його призначили окружним інтендантом в Одесі, а у 1877 році – генерал-інтендантом діючої армії з отриманням чину дійсного статського радника. Кмітливість Аренса допомогла йому уникнути покарання, коли після підписання контракту з підрядником “Грегор Коган і К”, він потрапив під суд. Він виїхав на лікування за кордон і більше не повернувся, але його підлеглих було засуджено, позбавлено чинів, орденів та дворянства.
“Перевертні” з інвалідної команди
У Рівному, крім поліцейських, існували так звані інвалідні команди, до яких входили солдати, що через хворобу, травми чи вік не могли служити в армії. Вони стояли на варті на в’їзді до міста.
Автоном Солтановський детально описав діяльність такої інвалідної команди у Рівному і цей сюжет вартий цілого серіалу. Командиром рівненської інвалідної команди був Ішлінський, який одержував скромну платню у 300 рублів на рік, але, звісно, цим він не обмежувався. Додаткові кошти він мав від продовольства та обмундирування команди, а також від своєї земельної ділянки, яку безоплатно обробляли його підлеглі. Але цього йому було недостатньо, тому він став засновником справжнього злочинного угрупування.
Ішлінський зібрав наймолодших та вправних солдат своєї команди у шайку грабіжників, яка вчиняла грабежі на ярмарках Рівного та містечках неподалік. Солдати-”перевертні” вибивали вікна в льохах, господарських приміщеннях та єврейських будинках, виносячи звідти все цінне, що могли знайти. Пізніше вони не побоялися перейти до грабування будинків багатих містян та чиновників. Це викликало страх і паніку у рівнян. Вони барикадували вікна та двері на ніч, але це не рятувало. “Стражі порядку” вламувалися до будинків і погрожували розправою всім, хто чинив опір. Усе вкрадене ділилося між Ішлінським та городничим Петром.
Невідомо, скільки б ще рівняни жили в страху за своє майно та життя, якби до міста не перевели піхотний полк під командуванням полковника Бібікова. Його будинок також було пограбовано, і через зв’язки полковника скандалу у столиці уникнути не вдалося. Зрештою, Ішлінського заарештували, але він захворів та помер у військовому шпиталі ще до суду.