Його іменем названа одна з головних вулиць містечка Березне, що на Рівненщині, а ще гімназія. Педагог, священник, громадський діяч та палкий патріот України – все це про Миколу Буховича. Родом Микола Павлович був з Волині, однак життєві дороги привело його до Березного. Він полюбив це місто та саме тут поєднав священницьке служіння з освітньою та просвітницькою діяльністю. У міжвоєнні роки очолював у Березному товариство «Просвіта», а в період німецької окупації міста був директором Березнівської гімназії. Детальніше про Миколу Буховича та його діяльність – дізнавайтеся далі в матеріалі на сайті rivne.one.
Ранні роки
Микола Павлович Бухович народився 22 лютого 1873 року у селі Ощів, що на Волині у родині священника. Навчався спочатку в училищі, а потім у духовній семінарії. У праці волинського історика-краєзнавця та педагога Миколи Теодровича «Волинська духовна семінарія» знаходимо відомості про те, що Микола Бухович завершив навчання в семінарії у 1887 році.
Згодом вчителював в одній зі шкіл Луцька, де організував хор, який виступав у різних містах і селах України. У 1903 році Микола Бухович прийняв сан священника. Першим приходом Миколи Павловича була церква у селі Ружин тодішнього Ковельського повіту.
Був одружений з Євгенією Бухович. У пари народилося три донечки: Марфа, Касинія та Валентина. Микола Павлович рано овдовів. Коли йому було 39, його 27-річна дружина Євгенія потонула у річці. Трагедія сталася 23 травня 1912 року, коли подружжя уже мешкало в селищі Березне.
Подробиці стосовно цієї трагічної події відсутні у актових записах, однак відомо, що у той же день і з тої самої причини загинули ще двоє людей: 38-річний начальник Березнівської поштово-телеграфної контори Микола Голуб та 31-річний слідчий 3-ї дільниці Рівненського повіту Петро Яновський.
Священник у Березному
У 1903 році життєві дороги приводять Миколу Буховича до села Сільці Рівненського повіту Волинської губернії (пізніше населений пункт був об’єднаний з містечком Березне). Тут у згаданому році, 3 листопада Микола Павлович був призначений священником Автокефельного храму Різдва Пресвятої Богородиці у Сільцях. Храм був збудований у 1849 році і розташовувався в районі сучасної Березнівської лікарні.
Вірою і правдою отець Микола прослужив своїй громаді 42 роки. Проповідував і любов до Бога, і любов до України. У храмі Різдва Пресвятої Богородиці Бухович перевів все богослужіння зі старослов’янської на українську мову. Вся церковна документація також велася українською мовою.
На жаль, церква, якій отець Микола присвятив чималу частину свого життя була розібрана на цеглу у 1957 році радянською владою. До цього у липні 1941 року храм зазнав часткових руйнацій внаслідок боїв під час Другої світової війни.
Цеглу з храму Різдва Пресвятої Богородиці «совєти» використали для будівництва будинку піонерів.
Бухович, як педагог
Микола Павлович вдало поєднував священницьке служіння з освітньою і просвітницькою діяльністю. За часів польської влади у 1926 році пан Микола організував у Березному товариство «Просвіта». До педагога та священника тягнулася молодь, яку він навчав історії України по творах Михайла Грушевського. Часто бувало, що Микола Павлович роздавав дітям книги українською мовою, навчав їх українським колядкам, повстанським пісням та прищеплював любов до традицій наших предків.
Саме від Миколи Буховича березнівська молодь дізналася про гімн «Ще не вмерла України і Слава, і Воля». Він вперше показав їм жовто-блакитний прапор, сказавши: «Це наш історичний, Український прапор».
Просвітник також утримував дуже багату бібліотеку, у якій можна було віднайти твори Тараса Шевченка, Івана Франка, Лесі Українки, Володимира Винниченка, Михайла Грушевського. З радістю давав користуватися березнівчанам книгами зі своєї бібліотеки.
Крім цього Микола Павлович підтримував зв’язок з відомим українським композитором Миколою Лисенком, а також з Організацією Українських Націоналістів. Таємно розповідав молоді про Український визвольний рух та поширював ідеї національної Української держави.
Варто зазначити, що тоді в умовах польської влади, це було вкрай небезпечно. Адже поширення патріотичних ідей та літератури на той час суворо заборонялося. Тож, не дивно, що одного дня у 1939 році уже майже 70-річний Микола Павлович був заарештований польською владою та відправлений до концтабору Береза Картузька. Там він пробув впродовж трьох місяців та повернувся, коли розпочалася Друга світова війна.
У період, коли Березне було окуповане німцями, місцевій інтелігенції вдалося добитися дозволу на відкриття гімназії. Директором навчального закладу було обрано Миколу Буховича. Навчальний процес у гімназії здійснювався українською мовою по довоєнних підручниках та книгах.
У новоствореному навчальному закладі Микола Бухович впроваджував ідеї про незалежну Українську державу, через що гітлерівці у 1942 році закрили гімназію. А Миколі Павловичу довелося переховуватися, побоюючись переслідувань з боку нацистів.
Помер священник та педагог у грудні 1945 році та був похований на Селецькому кладовищі у місті Березне.
Микола Павлович Бухович зробив величезний внесок у релігійне та громадське життя березнівчан. Саме тому вдячні жителі міста назвали його іменем одну із центральних вулиць міста. А ще цілком справедливо у 2014 році рішенням тодішньої Березнівської міської ради Березнівській гімназії було присвоєно ім’я Миколи Буховича.